В Україні майже два роки триває повномасштабна війна, а в Кропивницькому досі не вщухає обговорення теми вшанування полеглих Героїв. Частково міська влада врахувала побажання активістів і рідних загиблих, але низка питань залишається відкритими. Зокрема, чому з Героями прощаються не в центрі, як в інших містах; чому немає належної охорони Алей почесних воїнських поховань і маргінали безкарно паплюжать могили і, власне, чому міська влада сама ж порушує встановлені правила.
Про все це говорили журналісти «Медіакола» в програмі «На часі» з запрошеними гостями – громадською активісткою, засновницею альтернативної школи «Крок», авторкою петиції про зміну процедури прощання з загиблими військовослужбовцями Зоєю Лебідь і громадською діячкою, співзасновницею ГО «Територія успіху» Інгою Дуднік, яка втратила на війні доньку і зятя.
Петицію підтримали. А результат який?
У травні минулого року Зоя Лебідь створила петицію з проханням змінити процедуру прощання з загиблими військовослужбовцями. За її словами, з початку вторгнення процедура прощання у Кропивницькому відбувалася виключно на цвинтарі і під час неї не забезпечували у повній мірі вшанування загиблих Героїв.
«Я завжди відвідую церемонії прощання з загиблими. На той момент я бачила, що проходять вони дуже… складно. Влітку у спеку для родичів не було накриття від сонця, оркестр був вдягнений в чому попало…
Я написала про побачене у Фейсбук. Під моїм постом люди почали ділитися своїми думками, залишати пропозиції. Я узагальнила їх в одну петицію і зареєструвала її», – пригадує Зоя Лебідь.
Участь у формуванні петиції взяли рідні загиблих, військовослужбовці та їхні родини, волонтери, активні громадяни Кропивницького. Серед їхніх пропозицій було:
розділення церемонії на світську і церковну; перекривати у Кропивницькому дорогу, вимикати музику в закладах і зустрічати загиблого воїна живим коридором на колінах, як це роблять в інших містах і селах України і Кіровоградщини; після прощання на центральній площі, де всі містяни отримали б змогу віддати шану захиснику, забезпечити родині й іншим охочим громадський транспорт до кладовища на траурну панахиду; забезпечувати рідним намети від сонця, лавки, щоб можна було присісти, питну воду, а ведучим і оркестру – мікрофон і пристойний однотипний одяг; прощання проводити під пісню «Пливе кача…», розміщувати на центральній площі інформаційні стенди з фото та інформацією про загиблих тощо.
Петицію підтримали дуже швидко, після чого зібралася відповідна комісія і більшість з вимог громади були виконані. З’явилися намети, мікрофони, на площі – стенди-куби.
«Зараз прощання відбувається трохи інакше, ніж рік тому. Але серед варіантів, які ми обговорювали на засіданнях комісії і з виконуючим обов’язки голови міськради Олександром Мосіним, було право рідних воїнів обирати прийнятний для них варіант церемонії прощання. Наприклад, панахида на цвинтарі, але з траурною ходою і зупинкою в центрі міста. Та згодом, коли я спілкувалася з рідними загиблих, виявилося, що жодному з них цієї пропозиції не озвучили і вибору не давали. Така ж ситуація і сьогодні», – підсумовує громадська діячка.
Протоієрей Іван Третяк – парох парафії Різдва Святого Івана Хрестителя Української Греко-Католицької Церкви у Кропивницькому – підтримує ідею церемонії прощання в центральній частині міста. Він наводить приклад Львова, де є навіть гарнізонний храм, призначений для військових. Там військові родини приходять на Божественну літургію, вінчаються і хрестять дітей, звідси ж проводжають загиблих Героїв на місце вічного спочинку. А траурна процесія проходить від церкви на площу Ринок, біля міської ратуші, де спиняється для світського прощання, і тоді рушає на Личаківський цвинтар.
«Наша країна мусить стати серйозною військовою державою, щоби себе боронити перед російським агресором. Тому ми мусимо вже зараз подбати про наших військових, огорнути їх максимальною увагою, підтримувати їхніх рідних і передусім забезпечувати права їхніх родин», – зазначає священник.
Про Львів згадує і Зоя Лебідь, яка нещодавно була там на екскурсії. Під час відвідування музею, раптово залунала сурма, і екскурсовод у музеї попросила усіх відвідувачів вийти на вулицю, щоб віддати шану полеглому Герою.
«Вся екскурсія зупинилась, ми вийшли надвір, де вже стояло багато людей. Ніхто нікуди не біг, не поспішав, усі зупинилися і стояли, поки сурма грала. Місто зупинилося на одну хвилину прощання.
І так у Львові прощаються з полеглими воїнами з усієї області, а не тільки з обласного центру», – наголошує жінка.
Хто насправді не хоче?
Після появи згаданої петиції редакторка видання «Без Купюр» Наталка Кривошей дослідила, як відбуваються прощання з полеглими воїнами в інших містах й обласних центрах України.
«У більшості повідомлень ЗМІ інших областей ішлося про церемонії, які відбуваються в центральній частині міст. А у нас – дуже далеко, на кладовищі. Тут цікавою є позиція міської влади, – наголошує журналістка.
Так 20 листопада на сайті міської ради Кропивницького оприлюднили заяву Олександра Мосіна про те, що церемонію прощання в центрі міста не підтримують правоохоронці і військові, а родичам полеглих начебто дають змогу вибирати.
Та військові Кіровоградського гарнізону в офіційному коментарі зазначили, що в них добре налагоджена співпраця з міською владою щодо організації поховань побратимів, а де і як має проходити прощання – повинні вирішувати рідні.
А коли ми звернулися до поліції області, то з’ясувалося: інформація про те, що правоохоронці не підтримують прощання в місті, не відповідає дійсності. Тому виникає питання: що ще із цієї заяви не відповідає дійсності?».
Зоя Лебідь називає такі заяви міської влади маніпуляцією:
«Пряма робота міської ради – комунікувати зі своєю громадою і дослухатися до неї. А не казати, що поліція чи військові чогось там не хочуть.
Ну яке опитування? Чи всіх військових і поліцейських опитали? Це маніпуляція. Уявіть, що воїни кажуть: «Ні, ми не хочемо, щоб з нашими побратимами прощалися на центральній площі, ми хочемо, щоб це було десь там на задвірках».
Кожен райцентр Кіровоградської області і більшість обласних центрів України влаштовують прощання в центрі міст, крім Кропивницького. Невже тут найбільше дбають про безпеку? Тобто по площі ракета може вдарити, а по кладовищі – ні? По церемонії прощання може, а по ярмарку – ні?
Як на мене, то в місті просто немає політичної волі, інакше давно можна було б вирішити цю проблему!».
Незважаючи на виявлені факти, міська влада продовжує пояснювати свою позицію заходами безпеки у зв’язку зі скупченням людей в одному місці. Водночас нехтує цією ж безпекою під час ярмарків, які регулярно відбуваються на площі перед міськрадою. Зокрема, велелюдні ярмарки там проходили протягом різдвяно-новорічних свят, навіть під час повітряних тривог і під приспущеними прапорами в День жалоби.
Ось як на це в соцмережах відреагувала волонтерка Вікторія Касьянова:
«У вас не гинуть?»
Інга Дуднік – мати військової Ольги Мельстер, яка загинула півтора року тому разом із чоловіком Тарасом, – каже, що рідним, як правило, ніхто не пояснює, що саме вони можуть вирішувати, тож найчастіше все відбувається за шаблоном влади.
«Тоді (коли стало відомо про загибель дітей – ред.) нас всі люди дуже підтримали. Організацію похорону на себе взяла міська влада. Але півтора року тому це було… знаєте, тоді боліло всім! А зараз у мене таке враження, що похорони перетворюються на статистику, коли всі втрачають гостроту емоцій, переживань.
Проблема в тому, що містяни не бачать всього масштабу трагедії. Похорони не є видимими в нашому місті. Люди не знають, що відбувається на кладовищі. Те, що в місті траур, не помітно», – наголошує мама загиблих Героїв.
Водночас вона зазначає: дуже добре, що на центральній площі встановили дзвін із відстріляних гільз, і щоранку під час загальнонаціональної хвилини мовчання він звучить.
«Цей дзвін і ті куби з портретами, що стоять на площі, створюють хоч якусь візуалізацію того, що в країні війна. Але нічого не показує, що в місті ще й траур. Навіть ті приспущені прапори.
Чи багато людей взагалі знають, на якій висоті і в якому стані той прапор має висіти?» – задає риторичне питання пані Інга.
Хоча наше місто не охоплене війною, та воно й не є оазисом безпеки і щастя. Бо над нами літають ракети, деренчать шахеди, бо наші земляки воюють і гинуть на фронті. Та намагаючись переконати людей у тому, що все добре, все спокійно, ніякої трагедії не сталося, влада швидше нівелює весь біль війни і героїчність подвигу наших захисників, ніж зберігає спокій громади. І таке враження складається не лише в місцевих громадських діячів, але й в гостей, які відвідують Кропивницький.
Зокрема, Зоя Лебідь розповіла про знайомого воїна з Вінниччини, який потрапив у Кропивницький після поранення. Поживши в нашому місті, він вражено зазначив:
«А у вас що, похорон немає? У вас не гинуть? Я скільки по місту ходжу, ні разу не бачив прощання!».
«Тобто у людей, які не слідкують щоденно за місцевими новинами, не моніторять сайт і сторінки міськради, складається враження, що у нас війни нема, що ніхто з наших не гине.
Тож для більшості місцевих, як і для цього воїна з Вінниччини, прощання з Героями невидиме. І він думав, що в Кіровоградській області ніхто не гине, а в його рідній Вінницькій – гинуть!» – передає подив товариша Зоя Лебідь.
Формальність чи обов’язок?
Встановлення дзвонів й інсталяції з портретами воїнів – це для Кропивницького, безумовно, досягнення. Проте і тут є над чим замислитися. Адже ті ж дзвони не раз ставали «героями» обурливих дописів кропивничан, які ловили дітей і молодь, коли ті бавилися, «тарабанячи» відстріляними гільзами і взагалі не розуміючи, що це символ трагедії. А рідні воїнів, чиї портери розмістили на кубах, обурювалися через «відфотошоплені» обличчя і для чогось змінений колір очей, допущені помилки в написанні імен і прізвищ, а також через переплутані портрети і підписи до них.
З одного боку, Інга Дуднік зазначає, що в Кропивницькому якісний соціальний супровід родин полеглих воїнів. З іншого – на власному прикладі відчуває, що чимало питань, які потребують уваги, вирішуються суто формально.
Так величезну проблему жінка виявила, коли побачила інформацію про свою загиблу доньку на сайті школи, де та колись навчалася.
«Є формальна вимога розміщувати інформацію про загиблих Героїв на сайті. Але нікого не цікавить якість виконання цього завдання. Тому що люди, на мій погляд, не усвідомлено, а формально виконують свою роботу.
Всі ті матеріали, які я перечитала про різних воїнів, скомпоновані з соціальних мереж і з помилками. Ніхто не комунікував з рідними, не питав, які світлини взяти, яку інформацію оприлюднити. Наприклад, текст про мою Олю має купу помилок, у двох абзацах з трьох навіть прізвище написано не правильно», – ділиться переживаннями жінка.
Величезною проблемою є і стан кладовища, де хоронять воїнів. Зокрема, нещодавно громаду збурив інцидент зі спаплюженням могил.
За словами пані Інги, на кладовищі немає ні камер спостереження, ні пристойної охорони. Там постійно крадуть квіти з могил, рушники і вази. Хтось, імовірно, пластиковими пульками розстрілював портрети Героїв і лампадки. Про всі ці жахи рідні воїнів постійно повідомляють міську владу. Ба більше, у Кропивницькому навіть є місцева дружина, яка має охороняти поховання й навіть отримує за це фінансування, проте на практиці цього не робить.
Та й питань до впорядкування вигляду кладовища дуже багато. Адже рідні воїнів виявили, що поховання відбуваються без дотримання симетричності. Тобто облагородити цю територію, зробити акуратні доріжки, щоб людям було де пройти, вже практично не можливо.
«Ми (сім’ї загиблих – ред.) у цьому плані налаштовані радикально. Ми не дамо зробити так, щоб ходили по головах!» – обурюється «плануванню» кладовища матір загиблих воїнів.
За її словами, всі згадані «ляпи», мов намистинки, нанизуються на ниточку людського терпіння і виглядають зовсім не як прикраси.
«Складається враження, що у Кропивницькому просто заспокоюють, заколисують суспільство обіцянками про якесь впорядкування, а насправді все робиться так, що потім дуже складно буде щось змінити», – підсумовує сказане громадська діячка Зоя Лебідь.
Переглянути відео програми “На часі” можна на ютуб-каналі видання “Пульс”. Прочитати текстові версії – в тижневику “Нова газета”, на сайтах “Без купюр” і “Пульс”.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю групи редакцій «Медіаколо» («Пульс», «Нова газета», «Без купюр») і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.