Єдиний на всю область іподром поблизу Кропивницького «Княжий двір», попри війну, продовжує приймати відвідувачів, працювати з конями й тренувати юних спортсменів. Чимало кропивничан асоціюють це місце зі щорічними масштабними виставками собак усіх порід, через що до Кропивницького приїздять гості не лише з різних регіонів України, а й з інших держав. Цьогоріч, за словами директорки іподрому Вікторії Вічірко, з об’єктивних причин виставки проводитись не будуть. Безперечно, війна ще більше загострила окремі проблемні моменти в частині утримання іподрому. Але всупереч усім викликам кінний клуб працює і далі намагається розвиватися.
Ця публікація мала бути коротшою за обсягом, проте після 1,5-годинного відвертого спілкування з очільницею іподрому й насиченої екскурсії по його території ми вирішили розповісти все як є: починаючи від причин закінчення епохи скачок і свавілля в кінці 90-х, на початку «нульових», закінчуючи сьогоднішніми реаліями.
Тож далі – історія з перших вуст від людини, яка, фактично, половину свого життя присвятила роботі на іподромі – Вікторії Вічирко.
«КОНІ В НАС СИТІ Й ГАРНІ»
Зараз кінно-спортивний комплекс «Княжий двір» утримує понад 40 коней, розводить службових собак, проводить тренування для дітей і тісно співпрацює з Олімпійським комітетом.
«У нас дуже гарний тренер з Харкова, конюхами працюють хлопці з числа внутрішньо-переміщених осіб. Влітку тут займаються до 70 дітей, взимку – близько 35. Зрозуміло, що з початком війни кількість відвідувачів скоротилася до 0. Було дуже важко. А коней потрібно годувати, потрібно виплачувати заробітну плату й закривати інші потреби», – розповідає Вікторія Вічирко.
Зізнається, що без сторонньої допомоги впоратись було б набагато складніше:
«На початку війни нас двічі підтримала Всеукраїнська федерація кінного спорту – передусім, кормом для тварин.
А взагалі, протягом багатьох років іподром утримує його власник – Олександр Крившенко. Все, що Ви зараз бачите, – адміністративне приміщення, зведений паркан, облаштовані конюшні – все це було споруджено за його прямої участі. Зараз він допомагає за різними напрямками: починаючи від забезпечення їжі для коней, закінчуючи облаштуванням дитячого майданчика на базі іподрому й проведення напувалок в конюшні тощо.
Утримання іподрому потребує системних фінансових затрат при будь-якій відсутності комерційної вигоди. Але Олександр дуже любить тварин і вже багато років опікується функціонуванням іподрому. Відверто можу сказати, що завдяки цьому коні в нас ситі й гарні».
Конюшні, манеж та інші приміщення намагаються тримати в чистоті. Коні, які перебувають на балансі «Княжого двору» живуть до понад 30 років.
«Багато таких, яким уже за 20 років, але зовні Ви цього навіть не помітите. Був кінь, який дожив до 34. Ось у нас два «хлопці», їм по три роки. Їх два роки тому кінозавод у Донецькій області, який, до речі, зараз в окупації, збирався здавати на м’ясо. Ми їх забрали, з ним зараз займаються, і я впевнена, що через рік-два Ви почуєте про їх перемоги на турнірах», – переконана Вікторія Вічирко.
Протягом останніх років вихованці клубу займали безліч призових місць на всеукраїнських змаганнях, а колектив «Княжого двору» був учасником низки закордонних турнірів, зокрема, виставок собак.
Але мало хто знає, що всього цього могло б і не бути, а іподром як установа взагалі міг припинити існування. Про цей період свого життя пані Вікторія розповідає одночасно з важкістю та гордістю в голосі.
ВІД СКАЧОК ДО СВИНОФЕРМИ
Іподром поблизу Кропивницького функціонує з 1969 року. Його називали «літнім», адже саме в цю пору року на його території проходили кінні скачки, які збирали тисячі глядачів з Кіровоградської та інших областей.
«Тоді дуже багато для розвитку кінного спорту зробив Іван Гаврилович Кравченко: іподрому пощастило з керівником. А в області функціонували племінні кінні ферми, працювали кінзаводи», – згадує очільниця «Княжого двору».
Вікторія, всупереч волі батьків, з дитинства потайки відвідувала скачки й мріяла працювати з конями. Пізніше хотіла вступити до Лісного коледжу, проте батьки наполягли на тому, щоб вона здобула освіту в тодішньому Кіровограді й залишилась тут. Після закінчення навчання за фахом інженер-технолог і семи років роботи у сфері громадського харчування Вікторія Вічірко все ж повернулась до дитячого захоплення.
«Перших коней я собі купила сама. В області було вдосталь племінних господарств, які займались їх розведенням. Але потім постало питання, де їх тримати далі. А жила я в квартирі в центрі міста. Тож певний час їздила до них сама, але, звичайно, хотілося, аби вони були поруч, і я вирішила перевезти їх сюди – на іподром, який знала добре. Взяла в оренду приміщення, привела його до ладу й перевезла своїх коней», – каже Вікторія.
Але на той час (середина 90-х років) на іподромі змінився керівник, і з місця, де свого часу проводили кінні скачки, підприємтво, фактично, перетворилося на велику свиноферму, де тримали свиней, овець і корів. Для того, щоб відповідати назві тоді ще державного підприємства «Іподром», формально тримали кілька коней, які, за словами Вікторії Вічирко, вже нікому не були потрібні.
«Коні були худі, страшні, їсти їм майже не давали. Вони майже всі були хворі. На той час це вже була не конюшня, а сарай, у якому жили вівці. Ми одразу почали працювати й облаштували за свій рахунок все необхідне для того, щоб тримати коней. Потім я поставила собі завдання відродити практику проведення скачок, адже саме для кінного спорту й існує іподром, який, до речі, є скаковим – ми мали 2000 метрів. Завдання було зберегти, розвинути й повернути скачки».
В цьому були зацікавлені й підприємства, що займались розведенням коней. Адже без їх випробувань втрачалася перспектива здійснення зазначеної діяльності.
Пізніше Вікторії запропонували посаду директора державного підприємства. І вона очолила «Іподром».
«МЕНІ ПОСТІЙНО ПОГРОЖУВАЛИ. ДЗВОНИЛИ І СМІЯЛИСЬ: «СЬОГОДНІ ВМЕРЛА ТВОЯ КАПІТАЛІНА, ХА-ХА-ХА…»
Свою діяльність Вікторія Вічирко розпочала з того, що об’їздила всі господарства, які розводили чистокровних англійських коней.
«Всі з радістю зголосилися на випробування, адже скучили за змаганнями. Ми облаштували невеликий гуртожиток. На скачки до нас приходило по 5000 тисяч глядачів. Людей було дуже багато. Скачки проводили протягом 1996-1998 років», – каже Вікторія.
Потім розпочався період співробітництва з обласним МВС. Керівництво іподрому пристало на пропозицію допомогти в розвитку й запуску кінної міліції, всіляко супроводжуючи їх у цьому процесі.
Все було добре, поки в міліції не відбулись кадрові зміни, а з ними – кардинальні зміни в підході до співпраці з іподромом.
«І все б нічого, якби деякі заступники високопосадовців МВС не вирішили мене прибрати. Пам’ятаю, як поїхала по господарствам просити коней для кінної міліції. І люди давали – хто одну, хто дві, хто чотири конячки… Амуніцію для них забезпечувала я. Але вийшло так, що одного дня вони (прим. – представники МВС) просто сказали мені: «Ти нам тут не потрібна». Ось так нахабно й безпідставно. Так розпочалося справжнє свавілля й «бєспредєл». По-іншому не сказати», – коментує Вікторія Вічирко.
Директорку державного (на той час) підприємства не пускали на іподром, який вона очолювала. Вікторія зверталась у прокуратуру, писала листи в різні інстанції, але здебільшого отримувала відписки.
Боротьба з гостями, які вирішили стати господарями, тривала роками. За словами Вікторії Вічирко, на іподромі знову облаштували свиноферму, курятник тощо.
«Частини коней вже не було в живих. Вони тут вмирали, а я нічого не могла вдіяти. Тут таке робилося… І навіть окремі люди, які зараз є депутатами Верховної Ради від Кіровоградщини, все це бачили й чули. Заступник начальника МВС тоді просто заборонив мене пускати на територію», – запевняє директорка «Княжого двору».
Зрештою, на звернення Вікторії Вічирко відреагувала тодішня уповноважена Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова. Вона потайки направила комісію для перевірки, яка з’ясувала, що МВС дійсно перебували на іподромі «в гостях».
«Мені постійно телефонували з погрозами. Казали, мовляв, «з ким ти зв’язалася»? Але в мене не було іншого вибору. Тут були тварини, які потребували допомоги. А мені ще навмисно дзвонили і казали: «Сьогодні вмерла твоя Капіталіна, ха-ха-ха…»
Коней почали поступово повертати, втім на іподром Вікторію досі не пускали. Їй довелося продати квартиру, переїхати в приватний будинок, збудувати в дворі конюшню й перевезти туди 14 (!) коней.
Зрушилось питання лише після Помаранчевої революції:
«Після Революції 2004-го року я на другий день прийшла на прийом до нового очільника МВС в області. І вже тоді «гості» звільнили іподром».
Залишилось там усього чотири виснажені коня. Більше року Вікторія зі своїм колективом за ними доглядала, а потім з’ясувалося, що юридично тварини належали МВС.
«Вони захотіли їх забрати. Я тоді звернулась до заступника голови обласної адміністрації з проханням залишити коней для дітей, адже вони вже до них звикли, постійно з ними займалися… Він при мені зателефонував у МВС, а в нього запитали – «який Ваш інтєрєс»? Це при мені було. Зрештою, вони відмовили й влаштували аукціон з продажу цих коней.
І тут нам допоміг вже вище згаданий Олександр Крившенко – він викупив цих тварин. І не тільки їх, адже тенденція щодо забою гарних коней зберігалася. Доволі часто я до нього приходила й пропонувала викупити (а по суті, врятувати) скакунів, яких планували здати «на м’ясо». За прямого сприяння Олександра Геннадійовича було викуплено щонайменше 20 коней».
«АМЕРИКАНЦІ КУПУВАЛИ НАШИХ КОНЕЙ ЗА 10-15 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ І НАВІТЬ НЕ ТОРГУВАЛИСЬ»
Згодом очільниця іподрому (яка, до речі, близько 10-ти років не отримувала заробітної плати, будучи директором ДП) отримала інформацію про реорганізацію державного підприємства «Іподром» .
«Нічого б далі не було, якби нас не підтримали. Майновий комплекс у 2005-му році викупив Олександр Крившенко. Робота закипіла»
За словами Вікторії Вічирко, іподром середини «нульових» являв собою необгороджену земельну ділянку з необлаштованими конюшнями й таким же адміністративним приміщенням. Все доводилося робити майже «з нуля». Одним із перших необхідних, втім дороговартісних кроків, було огородження території бетонним парканом. Далі – багаточисельні ремонти й реконструкції.
«Усі ремонтні роботи, утримання кілька десятків коней (а тривалий час і персоналу, в т.ч. з виплатою заробітних плат) забезпечував Олександр Крившенко. Так був заснований власний кінний клуб, який функціонує по сьогодні. Тоді, до речі, скачки вже не проводилися, а племінні ферми масово закривалися», – розповідає Вікторія Вічірко.
І згадує, як у 96-му році на Кіровоградщину приїжджали американці й купували коней по 10-15 тисяч доларів, навіть не торгуючись, аргументуючи це тим, що в Америці вони коштуватимуть в рази дорожче.
Зміни в митному законодавстві та брак ініціативи самостійного виходу на міжнародні ринки племінних господарств призвели до того, що розвиток цієї сфери діяльності зійшов нанівець, а коней почали вивозити «на м’ясо» великими партіями.
Наразі в області залишилось 3-4 приватні конюшні та 2 кінзаводи.
За словами Вікторії Вічирко, в Україні відсутнє поняття кінного бізнесу.
«Розумієте, це не бізнес, не хобі, це – спосіб життя. Дуже багато коней було викуплено мною «з м‘яса». Важко дивитися в ці очі, знаючи, що з ними буде. Все життя я думаю, де взяти корма, як сплатити комуналку, виплатити заробітні плати, купити для коней ліки, сідла тощо. Коли ми їдемо на змагання, то самі платимо кошти за все – за перевозку коней, участь, готель тощо».
Директорка «Княжого двору» визнає: Україна втратила багато гарних коней, які могли б стати спортивними скакунами.
«Так, зараз займаються приватні господарства, є кілька кінзаводів, але їм теж не легко. В нас 5 іподромів – у Києві, Харкові, Львові, Кропивницькому й Одесі», – каже Вікторія.
Скачки наразі проводять тільки в останньому.
КОНКУР
Особливий акцент «Княжий двір» робить на заняттях з конкуру – змагання з подолання перешкод верхи на коні, що проходять на конкурному полі.
Велика кількість дітей, які починали займатись на поні, вже отримали свої розряди.
«Княжий двір» активно брав / бере участь у таких змаганнях, а подекуди і сам їх проводить.
«У нас багато гарних результатів. Наприклад, Надія Ліфоренко в 2020-му перемогла на чемпіонаті України в одній із дисциплін. Наша вихованиця Марія Франчук виграла регіональні змагання в Кременчуці. Насправді багато призових місць займають», – зазначає Вікторія Вічірко.
Серед найближчих планів і поточних завдань на іподромі – утеплення приміщень і покращення умов манежу.
Безперечно, всі прагнуть перемоги й завершення бойових дій у країні.
«24 лютого в нас ще тут займалися діти. Ніхто не міг повірити в те, що відбулося. А вже наступного дня ми написали в групі, що збираємося готувати «коктейлі Молотова» і т. ін. Такої людської єдності я ще не бачила. До нас люди йшли колонами, несли те, що могли, привозили їжу, бензин в каністрах… Сподіваємось, що ці «коктейлі» не знадобляться і ворог не тільки не дійде до нашого міста, а й зовсім буде відкинутий на свою територію».
Виставки собак на базі «Княжого двору» цього року не буде. На іподромі вірять – лише цього.
Текст: Андрій Клочек.
Фото: Артур Періханян.
Більше фото:
