Кожна людина народжуючись, отримує рівні можливості для свого подальшого існування і розвитку себе як неповторної особистості. Але якщо вже з самого початку людина має порушення розвитку (фізичні, психічні та ін.), то така ситуація змінює весь подальший розгляд самореалізації даної особи. Наочним підтвердженням даної думки є сумна статистика щодо кількості людей з обмеженими можливостями в Україні – це близько 2,67 мільйонів, що становить приблизно 5,2% від усього населення, хоча за неофіційними даними їх кількість є набагато більшою.
Про це пише у своїй статті Осьодло В.І., начальник кафедри психології та педагогіки Національного університету оборони України, кандидат психологічних наук, доцент, полковник.
В українському законодавстві і у вжитку пересічних громадян поняття «інвалідності» має стигматичний характер. Адже у словниках більшості країн слова «інвалід» не існує, воно замінене на: «людина з особливими потребами» або «людина з обмеженими можливостями». Це є свідченням поважного ставлення до цієї категорії населення, забезпечення рівних прав і можливостей самоствердження та самореалізації.
За законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інвалідам мають надаватися рівні можливості в доступі до всіх благ людського життя і забезпечення всіх екзистенціальних потреб. Проте в реальності всі прийняті закони залишаються лише теоріями, адже в Україні немає навіть чіткої системи моніторингу стану людей з інвалідністю, відповідної системи соціального захисту і закладів освіти та ін..
У багатьох випадках людям з обмеженими можливостями притаманні такі негативні тенденції: соціальна апатія, фрустрація, соціальна ізоляція, недовіра до світу та ін.. Причина цього криється в багатьох факторах, але перш за все це пов’язано з проблемою самореалізації особистості, нечіткою «Я» концепцією, не сформованою соціальною позицією та роллю у суспільстві людини з особливими потребами. Для того, щоб допомогти людям з особливими потребами вирішити поставлені проблеми треба мати чітку систему дій і програму поведінки.
Самореалізація – це можливість знайти своє місце у житті, реалізувати свої здібності, таланти, професійно самовизначитись. «Інвалідам» – це зробити складніше, ніж звичайним людям, тому слід розглянути внутрішні та зовнішні механізми підтримки «інвалідів» у їх самореалізації.
До зовнішніх належать такі: 1) сприятливий психологічний клімат в сім’ї; 2) створення культурної системи у суспільстві; 3) підтримка з боку держави у професійній та творчій самореалізації; 4) соціальна профілактика та контроль негативного ставлення до людей з обмеженими можливостями; 5) забезпечення державою рівних прав та можливостей, тобто стирання меж між «здоровими» і людьми з особливими потребами та ін..
До внутрішніх належать: 1) позитивне самосприйняття і самоставлення; 2) активна життєва позиція; 3) чітка ідентичність та індивідуалізація; 4) відповідальність, свобода та сильна воля; 5) віра в себе і позитивна оцінка своїх можливостей та ін.. Але самі по собі ці механізми є неважливими і недієвими, допоки людина з особливими потребами не надасть їм відповідної значимості по відношенню до себе, своїх переконань.
Таким чином, вирішити проблему самореалізації людей з особливими потребами можна лише через систематичну і комплексну роботу як найближчого оточення, так і самого «інваліда», як самого суспільства, так і кожної окремої людини, як громадськості певної держави, так і всього світу. Лише через усвідомлення даної проблеми більшістю і беззаперечної підтримки з боку держави можливий практичний поступальний рух щодо викорінення слова «інвалід» із загального вжитку і можливості без засторог, ізольованості та недовіри людям з особливими потребами самореалізовувати себе у житті.